yagami

Геральт як противсіх

Граюсь собі в Відьмака, мирно рубаю монстрів за бабло. Приходить замовлення: якась потвора потрощила військовий конвой реданців, і загризла всіх подорожніх.

Йду винюхувати що до чого, і нариваюсь на намаханий ельфійський диверсійний загін, в яких руки чешуться пустити Геральту стрілу в око. Тільки якщо говорити ультраввічливо і віддати їм усю зброю вдається уникнути різанини. Після чого ельфи розказують про боротьбу за свободу пригнічених нелюдьских рас, звірства реданців і, звійсно, що конвої вони і далі будуть пускати під укіс. І відпускають тебе з миром і добрим словом.

Тепер час йти назад до реданців. Прекрасно розуміючи, що якщо розказати їм про ельфів — вони пошлють каральний загін й усіх виріжуть. А якщо не розказати — ельфи й будуть далі розстрілювати реданські конвої.

Абсолютно життєва ситуація. Навіть намаханість і хамство ельфійского лісового патруля цілком зрозуміла: ходить тут озброєний зайда, за ворожий конвой винюхує, криївку шукає. В такій ситуації взагалі зазвичай спочатку стріляють, а питають потім. Так що той ельф ще адекватний виявився.

І отут мене накрило. Я не так планував провести вечір трудового дня! Я хотів монстрів поклацати, а не вирішувати моральні дилеми. Мені було жалко і ельфів, і реданців. І у тих, і в тих була своя правда. Одні мстились за погроми і намагались вибити собі місце під сонцем, другі відбивались від ворожого вторгнення в своє королівство.

І просто сказати «хай війна зникне», «хлопці, давайте жити дружно», «треба просто перестати стріляти» — не помогає. Ти, як мирняк між двох сторін, хочеш не хочеш, а мусиш прийняти рішення. Навіть якщо бажаєш лиш щоб усе_оце_от перестало і всі зажили мирно. Не працює воно так. І це ще нам з Геральтом просто. Я можу піти спати, Геральт звалить в Новіград, а от справжньому місцевому мирняку диверсанти можуть і в гості зайти…

Якась, блін, душевно тяжка і занадто реалістична гра. Два варіанти і обидва погані.

Потім я пороздумував, і зрозумів як зробити такі рішення легшими. І щоб ситуації не так сильно різали по серцю. Є спосіб, перевірений тисячоліттями.

Треба вибрати сторону. Якщо побудувати в голові моральний фреймворк, типу «реданці праві, це їхня земля, а ельфи — криваві посіпаки нільфгаардського імперіалізму» чи «ельфи борються за рідні права й державу, проти відсталої та расистської Реданії» — вибір стане робити легше, і вбитих стане не так жаль.

Все як в житті.
This entry was originally posted at https://tymofiy.dreamwidth.org/186680.html. Please comment there.
yagami

Unsere Mütter, Unsere Väter (2013)

Подивився німецький трисерійний серіал про п'ятьох молодих симпатичних німців, вкинутих в м'ясорубку Східної кампанії в 1941-му.

Ну як «вкинутих». Двоє хлопців пішли на фронт. Один — лейтенант з бойовим досвідом (Польща? Франція?), інший — неохочий рядовий. Одна дівчина пішла в медсестри. Інша намагається стати кінозіркою. (читай агітпроп). П'ятого — єврея — Батьківщина зразу послала в концлагер.

Серіал наче і не уникає засудження героїв, та вони й самі про це відверто кажуть що не буде нам прощення — але вони лишаються для глядача симпатичними.

Медсестра, що валиться з ніг. Зневірений боєць, що зневажає війну, але й далі виконує наказ. Слабкодуха кінозірка, що намагалась врятувати єврея вибивши для нього фальшиві документи.

Вони лишаються по-голівудські красивими, і все розповідається з їхньої точки зору. «Так, творили жахіття. Бо наказ є наказ, і часи були такі. За дезертирство розстрілювали, щоб ви знали». Така от спроба показати війну очами «простих німців», вибравши для цього приємних персонажів, що ламаються під тиском обставин.

До кучі, щоб додати персонажам симпатичності, вони показані як зовсім не антисеміти. Вони мають друга-єврея і допомогають йому. В 1941-му, ага. Натомість польська Армія Крайова наділяється майже звірячим антисемітизмом. Певно, щоб підкреслити що «часи такі були». Поляки, звійсно, вкрай на цю неправду образились, і їх можна зрозуміти.

Автори, схоже, намагались пройти по тонкому льоду з тим, щоб показати «покоління війни» з доброго боку, але і відпетляти від виправдання нацизму. Ну, тобто, щоб не образити росіян.

Тому росіяни в фільмі показані майже строго позитивно. Бійці вони вправні. Поза кадром згадується що здавались сотнями тисяч, але в кадрі такого немає. Комісари — стійкі. Командири суворі і справедливі. Гвалту полонених німецьких санітарок не допускають. Помічницю з місцевих розстрілюють, але не знущаються.

В сцені облави на євреїв погромщики носять жовто-блакитні пов'язки, і спостерігач проговорює «допоміжна поліція, Україна». При тому що погромщики мають російські бороди, кричать російською, і це Смоленськ влітку 1941.

Я не кажу що українська допоміжна поліція нічого такого не творила, але, наскільки мені відомо, в Смоленськ їх для цього не везли. Там хватало місцевих кадрів.

Чи, там же в Смоленську, лікарка береться вибрати собі «українську помічницю». З десятка типово російських баб, ага.

Звійсно, про РОНА і сотні тисяч росіян що воювали за Гітлера ні півслова.

І ніц воно авторам не помогло. Як росіян не облизуй, їм все мало. Російський МІД тоді в 2013-му написав ноту протесту, що в серіалі взагалі згадали «отдельные ексцессы, строго каравшиеся блаблабла».
This entry was originally posted at https://tymofiy.dreamwidth.org/186523.html. Please comment there.
yagami

Кабаре

«Було кабаре, і був конферансьє. І було місто, що звалось Берлін. В країні, що звалась Німеччина. Це був кінець світу… Я танцював з Саллі Боулз і ми обоє були в забутті.»

Восени 2019-го мені випав шанс подивитись виставу «Кабаре». Тут, у Сан-Франциско. Вона була прекрасна, вона була яскрава, вона була натхненна і вона вписувалась в час та місто як ніколи. Яке інше місто могло б настільки точно відповідати атмосфері міжвоєнного Берліна?

Місто мільярдерів у теслах і місто знедолених на вулицях. Місто імігрантів звідусіль. Місто вечорів поезії, гей-клубів, магазинів відьмовства, технічних конференцій — це все було тут, і ми всі танцювали у ритмі часу. І вже скоро це свято життя мало скінчитись.

Вистава розповідає історію схожого міста у буремні часи Веймарської Республіки. Часів повоєнних. З гіперінфляцією, голодом і сп’янілим шаленством скоробагатьків. Там письменник полюбив одну співачку кабаре.

Як у краплі води відбивається океан, у клубі Кіт-Кат відбивався навколишній Берлін. Там звучать англійська і французька. Там йдуть в ногу з часом: проведені телефони на столиках. Для замовлень. Вина, наприклад. Чи кокаїну. Чи дівчини. Чи хлопця. Чи всього разом, аби були гроші.

Таке от місце. З веселими піснями та естрадними номерами на сцені. Артисти жартують, артисти кепкують з фашистів на вулицях, артисти намагаються не звертати уваги на жах, що насувається на них. Бо всі вони загинуть. За те що розкуті, за те що вільнодумні, за те що інакші. Хто гей, хто єврей, хто просто дошутився. Усім дорога в Аушвіц.

Цим закінчується вистава.

Шокована публіка мовчить. Потім починає аплодувати. Усім жалко артистів, і особливо співачку. Мені теж. За що їх німці так? Що на цей цивілізований народ найшло?

А потім до мене дійшло — за що.

Бо знайти в Києві кіт-кет клуб неважко. Бігбордами з рекламою таких борделей завішана траса від Борисполя. Там також звучать іноземні мови – все для любого клієнта, заїзджого секс-туриста. А для місцевого бандюка чи прокурора звучить шансон та веселі пісні про те, як бабло рішає абсолютно все.

Cаме про це ж для п’яненьких жлобів жартували бляді в міжвоєнному Берліні. Про яке смачне життя з бабкам і фігове без них. Про країну, що прийняла з усіх боків. Про тупість і наївність тих, хто пішов ради неї на фронт.

І ненависть німців до продажних клоунів стала цілком зрозуміла.
yagami

Сини з Саду Гетсиманського

Щохарактерно, всі військові. Автор хотів показати їх як мужніх та успішних чоловіків, і в тогочасному СРСР це хоч-не хоч приводило до виписування їх або як військових, або принаймні дотичних до ВПК.

Командир стрілецької дивізії Окремої Червонопрапорної Далекосхідної Армії — Микола Чумак
Чорноморського флоту моряк і парторг — Михайло Чумак
Військової авіації пілот і командир — Серьога Чумак
Інженер—авіатор — Андрій Чумак

This entry was originally posted at https://tymofiy.dreamwidth.org/185941.html. Please comment there.
yagami

Макіавелі про реформи

Нема справи важчої замислом, сумнівнішої успіхом, небезпечнішої при здійсненні, ніж запровадження нових законів. Адже при цьому ворогом реформаторові буде всяк, кому вигідний колишній лад, і він знайде лише байдужих захисників у всіх, кому могло б стати добре за нового устрою. Млявість ця виникає почасти зі страху перед ворогами, які мають на своєму боці закон, почасти ж від притаманної людям невіри, бо вони не вірять у нову справу, поки не переконає їх у тім досвід. Звідси виходить, що кожного разу, коли супротивникам нового ладу випадає нагода виступити, вони чинять це з усім завзяттям ворожої партії, а реформатори бороняться мляво, отож Державцеві з ними стає небезпечно.

This entry was originally posted at https://tymofiy.dreamwidth.org/185758.html. Please comment there.
yagami

Дейв Еґґерс «Сфера»

Читав я колись Азімова «Мертве минуле». Там головний герой винаходить машину, що здатна заглядати у різні місця і часи. Невдовзі з'ясовується що таку чудову штуку винаходили вже кілька разів, але держава все секретила й ховала. Бо, звійсно, надивившись на Давній Рим, люди візьмуться заглядати за штори сусідів. І колючку військових баз та паркани Білого дому. Кінчається все погано, джина випущено з лампи, схема з загальнодоступних компонент розіслана в газети. Сам винахідник в шоці від того що накоїв, але вже піздно. «Ласкаво просимо в акваріум».

Мені ж тоді подумалось: то й що? Так, всі наші маленькі гидкі таємнички вийдуть на світло. Але хіба це не мала ціна за те, що не стане злочинів? Не стане Брехні з великої букви Б? Державної брехні про безпечний Чорнобиль, видуманий Голодомор, сучасний ІхТамНєт? Корпоративної брехні про ДДТ, тютюн, глобальне потепління? Не варте того, щоб таємничий і могутній апарат гноблення «держава» розпався на сотню тисяч окремих чоловічків, про котрих відомий кожен їх подих, крок та оборудка?

Нашу їжу і повітря більше не зможуть безкарно труїти за хабар, морди в масках більше не будуть почуватись в безпеці у себе вдома, а газети не зможуть друкувати джинсу і вільно маніпулювати умами?

Хіба не варто віддати за це можливість сходити наліво чи вздрочнути наодинці? Тим більше що у світі тотальної прозорості мораль точно зміниться, і те, що нині вважається неприйнятним, — стане просто не варте обговорень. Як нагота в німецьких саунах.

***

«Сфера» Еґґерса береться розповісти саме про прозорий світ, що наступає. Без машини часу, лише з дешевими автономними мікро HD-камерами з дворічною батарейкою та автоматичним викладенням на ютюб.

Камери може ставити будь-хто будь-де, зі швидкістю інстаграма поширюється мода на носимі камери, щоб стрімити своє життя тисячам фоловерів.

До того ж, описується тиск на політиків, котрих під загрозою необрання громадськість змушує носити камери і спілкуватись лише з трансляцією та записом! Що з іншими політиками, що з корпоративними лобістами. (Ось тут, синку, фантастика...)

Зараз ми, любий читачу, побачимо як міняється світ, на добре та на зле! Поллються скандали, інтриги та розслідування, вжахнеться світ побачивши побут знедолених країв та людей, злочинність перегрупується але не здасться, зміняться способи ведення війн!

Але ні.

Ми побачимо лише як міняється головна героїня, котра під тиском соціальних мереж та заради лайків поступово рушить життя своїх батьків та друзів, що не вписуються у прекрасний новий світ.

Месідж стає очевидний ще на половині книжки, і далі сюжет лине без сюрпризів: «кожен має право на секрети», «людям потрібна приватність».

Авжеж, Шерлок.

Але якщо вже братись описувати світ без приватності, то, може, підійти до питання чесніше, й описувати не лише перегиби перехідного періоду, а й вигоди світу де прозорість таки наступить для всіх?

Та не в цій книжці. Тут, здається, все описується лише з позицій жителя американського передмістя, котрий не уявляє злочинців страшніших за вбивцю чи гвалтівника.

This entry was originally posted at https://tymofiy.dreamwidth.org/185403.html. Please comment there.
yagami

Навіщо люди купують Ролекси?

Цікава штука — статусні символи. Для того щоб зрозуміти як вони працюють, доведеться трохи зазирнути вглиб матриці. Розглянути хиби, в котрі щиро вірить наш розум, обманюючи сам себе.

Першою хибою є віра в те, що статусні символи реально якісніші. Це неправда. Ролекси об’єктивно не є ні більш зручними, ні більш досконалими за дешевші годинники. Так само як і інші статусні символи. Подвійні сліпі тести показали, що що дешеве вино смакує краще за дороге1. І що сучасні скрипки звучать краще за Страдіварі2.

Другою хибою є віра в те, що статусні символи безкорисні. Цим можна заспокоювати себе коли нема грошей, але правдою воно від цього не стане. Майже у всякому ділі ми в першу чергу думаємо про статус3, і піднятись на кілька щаблів наверх є для нас бажаним призом4. Людина у білому халаті здатна, можливо, підбити вас на вбивство5. Вам здається, що ви поводитись з іншими водіями на дорозі чесно, але, насправді, ви частіше поступаєтесь людям на дорогих машинах. Вони ж, натомість, поступаються рідше6. Ви думаєте що обираєте президента в залежності від його політичної програми — але, насправді, зазвичай обираєте просто вищого на зріст7. Майже вся суспільна дискриминація може бути зведена до нашої оцінки статусів. Ненавмисно — і незалежно від наших свідомих принципів — ми автоматично ставимось до людей краще чи гірше в залежності від їх раси, статі, висоти, привабливості та купи інших складніших ознак. Бути низькостатусним фігово. Люди вас не слухають. Люди штовхають вас, люди ігнорують вас, люди не цікавляться вами і відкидають на край життя. Ви хворобливіші8, боязкіші, непевні у собі та вам частіше доводиться вдаватись до насильства3. Ваш статус реально впливає на вашу якість життя.

Третьою хибою є віра в те, що цією інформацією можна скористатись. Якщо статусні символи вказують на високий статус, гайда купимо статусних символів! Але в реальності ми використовуємо їх лише як приблизну, грубу прикидку для оцінки чийогось статусу. Ваш реальний соціальний статус є функцією вашої соціоекономічної ситуації. Хоч як, а купівля статусних символів б’є по кишені. Ви дійсно можете використати статусні символи для того, щоб оманливо змусити інших людей думати що ваш статус є вищим ніж насправді, і отримати краще відношення9. Але щойно ці люди взнають вас поближче, у них буде купа інших підсвідомих соціальних ознак вашого справжнього статусу. А оскільки люди зазвичай не люблять шахраїв, то ви, врешті решт, будете виглядати пустим задавакою та хвальком. Статусні символи не є підставою високого статусу — а лише ознакою його. Ви не зможете підвищити ваш статус придбавши статусний символ. Так само, як ви не зможете простудитись від того що кашляєте.

Але якщо статусні символи не підвищують статус, то що ж вони роблять, і навіщо ми їх купуємо? Щоб відповісти на це питання, доведеться розглянути основні принципи зв’язку, наприклад, теорію сигналів10. Люди та тварини вибирають соціальних та статевих партнерів по певним якостям. Ці якості не завжди наочні, тож оцінити партнера часто є ризиковим та довгим ділом.

І от уявіть, що ви вибираєте між двома потенційними партнерами. Один, можливо, годящий, але точно можна буде сказати тільки копнувши глиб. А інший має чітку ознаку, що вказує на наявність принаймні однієї важливої риси. Котрого оберете? Очевидно того, що має ознаку важливої риси.

Тож для того, щоб вас обрали, корисно слати чіткі сигнали, що вказують на певні риси. Які сигнали будуть чіткими? Якщо будь-хто може послати такий сигнал, то він не буде вказувати на наявність риси, і виборці невдовзі почнуть його ігнорувати. Сигнал має бути таким, щоб послати його міг лише справжній носій якості. Він має бути чесним.

Як послати чесний сигнал? Ну, це залежить від того, яку саме рису ви хочете показати. Одне можна сказати точно: чесні сигнали зазвичай недешеві. Раз ми змагаємось в якійсь галузі, то доведеться докласти зусиль, щоб показати, що ви кращі за інших. Якщо ваш показ легко підробити — це почнуть робити всі, і виділитись не вдасться.

Все це стосується павлінів не менш ніж людей. Павлін вкладає всю вільну енергію в величезний хвіст та яскраве пір’я саме тому, що щоб мати величезний хвіст та яскраве пір’я треба докласти чимало зусиль. Це означає, що лише найздоровіші павліни здатні похвалитись такими вражаючими прикрасами, і павам зручно обирати здорових партнерів.

Люди мають зручний посередник для певних якостей: гроші. Гроші не те саме що статус, але, якщо в вас немає грошей, то і статус навряд чи є. Коли ви без вагань викидаєте великі гроші на безкорисні речі, ви сигналите що можете собі це дозволити. І цей сигнал вартує — скільки він там вартує. Бінго. Чесний сигнал. Ви щойно пройшли відбірковий етап як потенційний соціальний партнер.

Звичайно ж, можна б просто принести на перше побачення виписку з банку. Поставити в Тіндері скріншот рахунка з багатьма нулями. Це буде ще вірніший сигнал за Ролекс, й не доведеться викидати мегабабло на дурний тягар на зап’ястку. То чого ж ні?

Тому що гроші є лише посередником для того, що ми хочемо показати! В світі повно багатих жадібних засранців11, з котрих не вийде добрих соціальних партнерів. Багатії не тільки на трасі поводяться як вилупки, вони «більш схильні шахрувати в грі, відібрати цукерку в дитини та прикарманити помилкову решту в крамниці». А потенційні партнери шукають не лише грошей. Вони шукають надійність, теплоту, чесність, розум та багато інших приємних та розмитих рис12. Відвертий показ багатства насправді вказує на відсутність цих рис. Тож ви мусите демонструвати ваше багатство витончено. А ще краще, повідомте про ваше багатство маючи пристойну відмазку типу того, що, насправді, ви показуєте не багатство, а інші якості, які, чисто випадково, також вказують на багатство. Ідеально ж — покажіть ці якості без зусиль взагалі, бо ваш соціальний партнер хоче знати ваші внутрішні риси, а не те, що ви просто намагаєтесь справити враження.

Наприклад, на побаченні ви ненапряжно вибираєте дороге вино. Не тому що воно дороге, звичайно ж, а тому що воно добре пасує до страви вашого партнера. Яка турботливо та розумно, думає ваш партнер. Хіба не мило бути поруч з кимось, кого не хвилюють гроші? З кимось, хто цінує важливіші речі? Яка приємна людина!

Тепер ви легко можете бачити наскрізь інші відповіді на питання про Ролекс. Люди називають Ролекси дивом технології, за збігом повідомляючи про свій інтелект. Люди називають Ролекси красивими, випадково показуючи свій добрий смак. Люди називають Ролекси надійними та добрим спадком нащадкам, походу вказуючи на свою серйозність. Ще люди нагадують, що мати Ролекс допомогає в бізнесі, ненароком повідомляючи, що вони є спритними ділками.

Правди в цих заявах по різному, але, думається, всі вони зроблені щиро. Люди щиро вірять, що це і є дійсна причина покупки. Якщо ви свідомо купили Ролекс щоб вразити ваших знайомих, на це відреагують зневагою. Вразити знайомих, і тим підняти свій статус, можна лише не намагаючись це зробити. Тож саме це ми і робимо. Ми на це запрограмовані. Ви купуєте Ролекс просто тому, що ви така людина яка має Ролекс, тобто дехто офігенний.

Та сама логіка лежить у підліткових заявах «Мені подобались Х ще до того, як це було круто!». Підліток жадібно сигналить про те, що вона не сигналить про те, що вона крута, бо так поступати, було б, типу, зовсім некруто.

Ще цікаво, що люди купують більше статусних символів у відповідь на поранене его13. Тобто якщо принизити когось, вони можуть у відповідь піти й купити статусний символ. Технічно кажучи, вони підтримують цим правдивість свого сигналу: ми купуємо статусні речі для того, щоб підтримати наш правдивий статус, а не перебільшити його. З цього можна виснувати, що якщо ви маєте зиск з продажу людям безкорисних предметів розкошу, то корисно штрикати їхнє его. З непевних людей виходять добрі споживачі.

Звичайно ж, усе це не стосується мене. Я чесно люблю картини Ван Гога не тому, що хочу просигналізувату своєму оточенню про мій добрий смак, а тому що вони красиві. Я аж ніяк не намагаюсь підняти мій соціальний статус, чи про щось там просигналізувати взагалі. Хто завгодно, та не я.


За мотивами відповіді Сюзанни Садедін.

This entry was originally posted at https://tymofiy.dreamwidth.org/185045.html. Please comment there.
yagami

про діда і війну

У 1941му мій дід Тимофій, комуніст з донбаського села, не став чекати підходу німців, і записався служити на бронепоїзд. Можливо, знаючи про події 30-х і роль у них сільських активістів, у нього були і інші резони швидко покинути рідні краї. Його дружина пішла на санітарний поїзд.

Під час війни одного разу так випало, що їхні поїзди зупинились на одній станції, і можна було зустрітись. Можна було навіть попросити про перевід дружини до нього, санітаркою на бронепоїзд. Він було і збирався так зробити, але сослуживець відрадив. «Красива в тебе дружина. Якщо ти її переведеш, то в наступному бою тебе настигне шальна пуля, а санітарку візьме собі командир.» Поїзди поїхали далі окремо.

Вернувся дід цілим, пощастило. З собою привіз акордеон та ящик годинників. На пам'ять. Любив потім їх перебирати.

Якось моя мама, піонерка з яскравими очима, запросила його провести в школі урок пам'яті. Він не пішов. І їй розповідати про війну не схотів. «Мала ще».

— А що, війна інакша була, ніж розказують і пишуть? — спитала мама.

— Неправда то все, — коротко відповів дід.

This entry was originally posted at http://tymofiy.dreamwidth.org/184428.html. Please comment there.