yagami

Котиться-котиться шарік голубой

Взагалі, думка про Світову Закулісу і їхню таємну Змову то є великий оптимізм. Бо вона спирається на віру в те, що в урядів планети є План, і що вони здатні домовлятись. Однак натомість видно як світ некеровано катиться по схилу, під впливом лише риночних сил та хаосу.

От свіжий приклад «планів» і реалій їх втілення. Є згода урядів про те, що Ковід — це погано. Що треба б вакцинувати якомога більше людей на_планеті, щоб всяка Африка не була розплодником нових варіантів.

Згода є, грошей нема. G7 недавно зібралась, поговорили-побалакали, і пообіцяли виділити лиш 1 млрд. доз. Бо вони, схоже, будуть для населення G7 лишніми, замовляли ж восени 2020 з запасом. Тож ці надлишки пожертвуємо на добре діло. А грошей на нові дози не дамо.

Також уряди не можуть викупити у Пфайзера ліцензію на вакцину, і віддати її у виробництво всім готовим її виробляти. Грошей нема.

На планеті є мільярди охочих отримати вакцину, не вистачає доз. ВООЗ оцінює заплановане як лише 8% від світової потреби. Ще раз: світові лідери вважають що 1) Ковід — біда 2) Вакцини — працюють. 3) Треба вакцинувати якомога більше людей щоб зупинити Ковід. Хтось може особисто не погоджуватись з 1, 2, чи 3, але урядова точка зору — саме така.

І що ж вони, стоячи на цій вакцинаторській позиції, роблять? Виділяють хоч кілька десятків мільярдів доларів на боротьбу з епідемією? Котру, повторюю, вони вважають реальною, і на яку вони вважають у них є ліки. Ні, не виділяють. «Грошей нема». ВОЗ прикидувала, що на виробництво потрібних 11 млдр. доз потрібно десь зо 30 млрд. доларів. Це ціна трьох авіаносців класа Форд, яких заплановано побудувати десять.

На майбутні локдауни, перевакцинації, лікування — гроші певно знайдуться. І сильно більші. Але зараз, виходить, на Африку, Індію та Індонезію виділити гроші американського/британського/німецького платника податків неможливо. Ніяк.

¯\_(ツ)_/¯
This entry was originally posted at https://tymofiy.dreamwidth.org/188262.html. Please comment there.
yagami

«Честний» детектор брехні

Цікаве про те, що саме не дає Фейсбуку рішити проблему дезинформації. Точніше, хто саме. Бо в фейсбуці, звійсно,  є алгоритмічна система модерації котра детектить заборонений контент, але також може детектити брехню.

Так от. В 2016-му республіканці звинуватили медіа та інтернет в упередженості. Наговорюють, мовляв, на їхнього геніального лідера злостиві Fake News. Потім цей лідер став президентом, і фейсбук з твітером кляв далі ще більше. Готуючись до парламенських виборів 2018-го, відбулась кампанія  StopTheBias. Трамповці в уряді стали говорити Цукербергу неприємні слова. Той сигнал зрозумів, і вирішив піти їм назустріч. Ділом довести, що нема ніякої упередженості і близько.

Отже. Про кожного користувача фейсбук має вектор характеристик. Стать, вік, раса, заможність, мова, релігійність та інше. Політичні вподобання. О!

Розробники детектора брехні планували його зробити чесним та неупередженим. Тобто детектор ловив би брехню незважаючи на авторів. Хоч білих, хоч чорних. Хоч жінок, хоч чоловіків. Хоч лібералів, хоч консерваторів. Якби ліберали постили б багато брехні — значить попадали б на карандаш частіше. Якби консерватори брехали більше — значить отримували б на горіхи частіше вони.

НІ! — сказало керівництво. Така чесність нам не треба! Так у нас з президентом дружби не вийде. Дайте нам іншу чесність. І вона знайшлась.

Collapse )
yagami

Особливості каліфорнійського гольфа

Придивлявся я давеча переїзд собі з жаркуватого Сан-Матео у більш прохолодні краї. Наприклад, в Далі-Сіті. І карта показувала поруч три здоровенні зелені плями. Напевне, буде де гуляти.

Но ніт. Три зелені плями — то не парки, а гольф-клуби. Вхід лише для членів та гостей, забор по периметру. Журбинка. Ну що ж, красіво жить нє запрєтішь, подумав я, в багатих свої причуди. Але про гольф загуглив. І тепер не можу не поділитись особливостями каліфорнійського оподаткування гольфа. Власники цих шалених гектарів, певне ж, платять шалені гроші в бюджет міста? Штат наш славиться своїми податками. Well, not so fast.

1. По законам Каліфорнії, податок з нерухомості рахується не з прибутку, який власник з неї отримав цього року, а від теоретично середнього прибутку, який можна було б отримати. Тобто. Якщо у вас є гектар землі в центрі Сан-Франциско, і ви не хочете будувати там бізнес-центр, а хочете мати голубятню — діло ваше. Але податок треба заплатити як з бізнес-центра. Закон вимагає рахувати “highest and best” use of the land.

Крім гольф-клубів. Для гольф-клубів у конституції Каліфорнії в 1960-му році зроблено виняток. Їхні гектари рахуються як гектари цільового призначення «гольф», без порівняння з комерційними альтернативами.

Ka-ching! (милий дзвін касового апарата)

2. Proposition 13, 1978. В Каліфорнії податок на нерухомість не переховується з часом. Тобто, якщо власник купив свій будинок в 1977-му, то щороку він буде платити податок, порахований як відсоток ціни 1977-го. Незважаючи на те, що ціни на нерухомість і землю з того часу виросли в десять разів.

Ка-ching! (касовий апарат шаленіє)

3. Податок з нерухомості перераховується в момент, коли вона переходить в нові руки. Кожен, хто купить в Каліфорнії будинок зараз, буде платити податок з мільйона доларів.

Отже, рано чи пізно власник гольф-клубу вмре, і податок перерахують? Хахаха. Гольф-клуб належить своїм членам. Коли хтось з них вибуває, на їхні місця приходять нові люди.

В 2010-му році один житель Лос-Анжелеса задався питанням: ок, власники клубу міняються по одному за раз. То щож, якщо в 1978-му вони були одні, а в 2010-му вони вже на 90% інші, то чи не має цей факт спричинити переоцінку (reappraisal) власності майна?

Ні, сказала міська юридична комісія. Оскільки жодного разу власність не перейшла в інші руки на 50%, то конкретного моменту переоцінки призначити неможливо. Тож хай вони вічно платять податок 1977-го року. По ставці трави, див. п1.

Ка-ching! (касовий апарат досягає оргазму).

На задньому плані починає звучати музика Ежена Потье. Гнані і голодні зазирають через колючку гольф-клуба, і питають: WHY?? Якщо це приватна забава групки осіб, решті громадян з тої зелені ніякої користі, то з чого такі дикі скидки?

Because fuck you, that's why! – доноситься зсередини. Далі приїздить поліція, і ввічливо просить розійтись.

This entry was originally posted at https://tymofiy.dreamwidth.org/187791.html. Please comment there.
  • Current Music
    Pink Floyd - Money
yagami

стосовно банів за брехню

В злободенній дискусії про допустимість бану Трампа, я виступаю за бан. Більше того, як свідок і ненависник дій ворожої брехні та пропаганди, я вважаю що банити треба раніше, і ширше.

Що в сучасному цифровому світі поширення брехні несе більше небезпек, ніж можливий диктат Гугловських темників.

Моя б воля, Ютюбу була б поставлена вимога до кожної очевидної брехні у кожному відео вішати плашку «брехня, див. енциклопедію». І, само собою, демонетизація, обмеження в пошуковій видачі, а для крайніх випадків вже й бан.

Наспівав про мальчіка-в-трусіках, рептілоїдів, пласку Землю, видуману епідемію — ділись своїми думками у тісному колі трьох калік, продираючись через плашки.

Так, це ставить перед Гуглом/урядом задачу визначити правду. Задача це часто непроста. Але відмовляючись братись за цю задачу взагалі, ми просто перекладаємо її на кінцевого користувача. Практика показала, що вони не справляються.
This entry was originally posted at https://tymofiy.dreamwidth.org/187425.html. Please comment there.
yagami

Україно-Російський День Незалежності

Попалась цікава думка про те, що серіал «Хід Королеви» чудовий тим, що показує нам світ успіху фемінізму. Навіть не боротьби, боротьби в кадрі майже нема. Просто світ, де жінок вважають за людей. Не всі, не всіх, не завжди, але здебільшого. І чоловіки - противники Бет по шахах — не травлять її і не принижують, а допомогають і радіють її успіхам. Так, як наче вони вважали б її рівною. А сама Бет своїм життям демонструє, що самостійне щастя без сім'ї, дітей та котів є, вам всім мат в чотири хода. І перемагає. І її за це не вбивають, а люблять і шанують.

Так, Америка 60-х насправді такою не була. Але те, що в Америці 21-го століття такий серіал вийшов, зібрав касу серед чоловічої аудиторії, і хвалу чоловіків-критиків, показує наскільки краще все стало.

---

Це як, на наші гроші, якби в Росії вийшов фільм, де була б дружня незалежна Україна. Не як ворог, не як республіка, а як цілком пристойна сусідня країна. З своєю культурою, мовою, державою і військовими силами.

Наприклад, треба відбиватись від інопланетян. (Фантастика, рімейк Дня Незалежності 1996-го) Відповідальний за захист Західної Євразії об'єднаний Україно-Литовсько-Російський штаб координує дії повітряних сил. Після кількох важких сутичок стає ясно, що в лобову марсіан не перемогти, і допоможе тільки еспериментальна убербомба. Випадково побудована відділом термояденого зварювання в інституті ім. Патона. На жаль, штука ця настільки здоровенна, що підняти її зможе тільки надважкий транспортник АН-512.

Об'єднаний штаб розробляє план спільної операції. Чисельні і професійні російські космопілоти візьмуть на себе основну вагу битви, відволікаючи марсиан. Тим часом український транспортник, прикритий винищувачами Буревій, буде прориватись до центрального корабля марсіян. Далі епічна битва. Багато вибухів, багато героїзму, лазерів, не без втрат.

Кінчається все добре. Ворогів переможено, Земля і Євразія в безпеці. Стомлені герої в парадній формі крокують маршем по Червоній площі. Поблискують тризуби на рукавах української коробки. Майорять російські, українські, литовські та біларуські прапори. Публіка кричить «ура» та «дякуємо».

---

Трохи важко уявити? А тепер ще додамо, що фільм знято за сприяння МО РФ, і в російському прокаті він зібрав чимало грошей. Та, в цілому, схвальні відгуки.

Це так, приблизно, виглядав би світ міжнаціональної дружби. До нього ще дуже далеко.
This entry was originally posted at https://tymofiy.dreamwidth.org/187257.html. Please comment there.
yagami

Queen's Gambit

Серіал Queen's Gambit чудовий. Про дівчинку-сироту, що грала в шахи. І виграла. Насамперед перемігши власних демонів. Але повчальний він не тільки думкою про шкоду алкоголю.

Всі герої серіалу розуміють свою планку, вище якої, вони точно знають, не стрибнуть ніколи. Чемпіон штату, усвідомивши, що він ніколи не піде вище — йде вчитись в коледж. Не дано. Що природа відміряла, те відміряла. Решта людей теж бачать свою межу і змиряються з нею.

Лише Ліза, зіткнувшись з майстром вищим за себе, Богровим — ламається від цієї ваги. Не виносить того факту, що, скільки б вона не тренувалась — Богрова вона не переграє ніколи і ніяк.

А урок, який дає серіал усім нам — вона помилялась. Бо вона не знала, що таке тренуватись всерйоз, під наглядом вчителя, в кругу товаришів, без упину і роками. Яку величезну вигоду це дає.

Причому, що характерно, ні Ліза, ні інші не підписуються на повний «Growth Mindset» («досягнути можна всього»). В цьому світі править «Fixed Mindset» — в кожного таки є своя планка. Але от висоту цієї планки ми можемо й не бачити. Так, наприклад, Белтік поступив вірно, коли зрозумів що він навіки буде лише середнячком, і вкладати в шахи все життя безглуздо. Там прірва. А між Лізою і її метою, насправді-то, виявилась не прірва, а лише довга і важка дорога. І вона її подолала.

Американці люблять все велике і прекрасне. Тому ця повчальна історія знята про надкрасиву-надгеніальну-дивну шахістку з метою не менш ніж чемпіонство світу. Але думка, що словами «мені цього не дано» ми, бува, таки помиляємось — стосується всіх. Цілком можливо, що насправді-то дано, тільки треба не скиглити, а брати лопату і лупати сю скалу.
This entry was originally posted at https://tymofiy.dreamwidth.org/186994.html. Please comment there.
yagami

Геральт як противсіх

Граюсь собі в Відьмака, мирно рубаю монстрів за бабло. Приходить замовлення: якась потвора потрощила військовий конвой реданців, і загризла всіх подорожніх.

Йду винюхувати що до чого, і нариваюсь на намаханий ельфійський диверсійний загін, в яких руки чешуться пустити Геральту стрілу в око. Тільки якщо говорити ультраввічливо і віддати їм усю зброю вдається уникнути різанини. Після чого ельфи розказують про боротьбу за свободу пригнічених нелюдьских рас, звірства реданців і, звійсно, що конвої вони і далі будуть пускати під укіс. І відпускають тебе з миром і добрим словом.

Тепер час йти назад до реданців. Прекрасно розуміючи, що якщо розказати їм про ельфів — вони пошлють каральний загін й усіх виріжуть. А якщо не розказати — ельфи й будуть далі розстрілювати реданські конвої.

Абсолютно життєва ситуація. Навіть намаханість і хамство ельфійского лісового патруля цілком зрозуміла: ходить тут озброєний зайда, за ворожий конвой винюхує, криївку шукає. В такій ситуації взагалі зазвичай спочатку стріляють, а питають потім. Так що той ельф ще адекватний виявився.

І отут мене накрило. Я не так планував провести вечір трудового дня! Я хотів монстрів поклацати, а не вирішувати моральні дилеми. Мені було жалко і ельфів, і реданців. І у тих, і в тих була своя правда. Одні мстились за погроми і намагались вибити собі місце під сонцем, другі відбивались від ворожого вторгнення в своє королівство.

І просто сказати «хай війна зникне», «хлопці, давайте жити дружно», «треба просто перестати стріляти» — не помогає. Ти, як мирняк між двох сторін, хочеш не хочеш, а мусиш прийняти рішення. Навіть якщо бажаєш лиш щоб усе_оце_от перестало і всі зажили мирно. Не працює воно так. І це ще нам з Геральтом просто. Я можу піти спати, Геральт звалить в Новіград, а от справжньому місцевому мирняку диверсанти можуть і в гості зайти…

Якась, блін, душевно тяжка і занадто реалістична гра. Два варіанти і обидва погані.

Потім я пороздумував, і зрозумів як зробити такі рішення легшими. І щоб ситуації не так сильно різали по серцю. Є спосіб, перевірений тисячоліттями.

Треба вибрати сторону. Якщо побудувати в голові моральний фреймворк, типу «реданці праві, це їхня земля, а ельфи — криваві посіпаки нільфгаардського імперіалізму» чи «ельфи борються за рідні права й державу, проти відсталої та расистської Реданії» — вибір стане робити легше, і вбитих стане не так жаль.

Все як в житті.
This entry was originally posted at https://tymofiy.dreamwidth.org/186680.html. Please comment there.
yagami

Unsere Mütter, Unsere Väter (2013)

Подивився німецький трисерійний серіал про п'ятьох молодих симпатичних німців, вкинутих в м'ясорубку Східної кампанії в 1941-му.

Ну як «вкинутих». Двоє хлопців пішли на фронт. Один — лейтенант з бойовим досвідом (Польща? Франція?), інший — неохочий рядовий. Одна дівчина пішла в медсестри. Інша намагається стати кінозіркою. (читай агітпроп). П'ятого — єврея — Батьківщина зразу послала в концлагер.

Серіал наче і не уникає засудження героїв, та вони й самі про це відверто кажуть що не буде нам прощення — але вони лишаються для глядача симпатичними.

Медсестра, що валиться з ніг. Зневірений боєць, що зневажає війну, але й далі виконує наказ. Слабкодуха кінозірка, що намагалась врятувати єврея вибивши для нього фальшиві документи.

Вони лишаються по-голівудські красивими, і все розповідається з їхньої точки зору. «Так, творили жахіття. Бо наказ є наказ, і часи були такі. За дезертирство розстрілювали, щоб ви знали». Така от спроба показати війну очами «простих німців», вибравши для цього приємних персонажів, що ламаються під тиском обставин.

До кучі, щоб додати персонажам симпатичності, вони показані як зовсім не антисеміти. Вони мають друга-єврея і допомогають йому. В 1941-му, ага. Натомість польська Армія Крайова наділяється майже звірячим антисемітизмом. Певно, щоб підкреслити що «часи такі були». Поляки, звійсно, вкрай на цю неправду образились, і їх можна зрозуміти.

Автори, схоже, намагались пройти по тонкому льоду з тим, щоб показати «покоління війни» з доброго боку, але і відпетляти від виправдання нацизму. Ну, тобто, щоб не образити росіян.

Тому росіяни в фільмі показані майже строго позитивно. Бійці вони вправні. Поза кадром згадується що здавались сотнями тисяч, але в кадрі такого немає. Комісари — стійкі. Командири суворі і справедливі. Гвалту полонених німецьких санітарок не допускають. Помічницю з місцевих розстрілюють, але не знущаються.

В сцені облави на євреїв погромщики носять жовто-блакитні пов'язки, і спостерігач проговорює «допоміжна поліція, Україна». При тому що погромщики мають російські бороди, кричать російською, і це Смоленськ влітку 1941.

Я не кажу що українська допоміжна поліція нічого такого не творила, але, наскільки мені відомо, в Смоленськ їх для цього не везли. Там хватало місцевих кадрів.

Чи, там же в Смоленську, лікарка береться вибрати собі «українську помічницю». З десятка типово російських баб, ага.

Звійсно, про РОНА і сотні тисяч росіян що воювали за Гітлера ні півслова.

І ніц воно авторам не помогло. Як росіян не облизуй, їм все мало. Російський МІД тоді в 2013-му написав ноту протесту, що в серіалі взагалі згадали «отдельные ексцессы, строго каравшиеся блаблабла».
This entry was originally posted at https://tymofiy.dreamwidth.org/186523.html. Please comment there.
yagami

Кабаре

«Було кабаре, і був конферансьє. І було місто, що звалось Берлін. В країні, що звалась Німеччина. Це був кінець світу… Я танцював з Саллі Боулз і ми обоє були в забутті.»

Восени 2019-го мені випав шанс подивитись виставу «Кабаре». Тут, у Сан-Франциско. Вона була прекрасна, вона була яскрава, вона була натхненна і вона вписувалась в час та місто як ніколи. Яке інше місто могло б настільки точно відповідати атмосфері міжвоєнного Берліна?

Місто мільярдерів у теслах і місто знедолених на вулицях. Місто імігрантів звідусіль. Місто вечорів поезії, гей-клубів, магазинів відьмовства, технічних конференцій — це все було тут, і ми всі танцювали у ритмі часу. І вже скоро це свято життя мало скінчитись.

Вистава розповідає історію схожого міста у буремні часи Веймарської Республіки. Часів повоєнних. З гіперінфляцією, голодом і сп’янілим шаленством скоробагатьків. Там письменник полюбив одну співачку кабаре.

Як у краплі води відбивається океан, у клубі Кіт-Кат відбивався навколишній Берлін. Там звучать англійська і французька. Там йдуть в ногу з часом: проведені телефони на столиках. Для замовлень. Вина, наприклад. Чи кокаїну. Чи дівчини. Чи хлопця. Чи всього разом, аби були гроші.

Таке от місце. З веселими піснями та естрадними номерами на сцені. Артисти жартують, артисти кепкують з фашистів на вулицях, артисти намагаються не звертати уваги на жах, що насувається на них. Бо всі вони загинуть. За те що розкуті, за те що вільнодумні, за те що інакші. Хто гей, хто єврей, хто просто дошутився. Усім дорога в Аушвіц.

Цим закінчується вистава.

Шокована публіка мовчить. Потім починає аплодувати. Усім жалко артистів, і особливо співачку. Мені теж. За що їх німці так? Що на цей цивілізований народ найшло?

А потім до мене дійшло — за що.

Бо знайти в Києві кіт-кет клуб неважко. Бігбордами з рекламою таких борделей завішана траса від Борисполя. Там також звучать іноземні мови – все для любого клієнта, заїзджого секс-туриста. А для місцевого бандюка чи прокурора звучить шансон та веселі пісні про те, як бабло рішає абсолютно все.

Cаме про це ж для п’яненьких жлобів жартували бляді в міжвоєнному Берліні. Про яке смачне життя з бабкам і фігове без них. Про країну, що прийняла з усіх боків. Про тупість і наївність тих, хто пішов ради неї на фронт.

І ненависть німців до продажних клоунів стала цілком зрозуміла.
yagami

Сини з Саду Гетсиманського

Щохарактерно, всі військові. Автор хотів показати їх як мужніх та успішних чоловіків, і в тогочасному СРСР це хоч-не хоч приводило до виписування їх або як військових, або принаймні дотичних до ВПК.

Командир стрілецької дивізії Окремої Червонопрапорної Далекосхідної Армії — Микола Чумак
Чорноморського флоту моряк і парторг — Михайло Чумак
Військової авіації пілот і командир — Серьога Чумак
Інженер—авіатор — Андрій Чумак

This entry was originally posted at https://tymofiy.dreamwidth.org/185941.html. Please comment there.